Німецьке просвітництво: й.Мозер, й. Гердер, г. Лесінг, і.Кант.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії.

Своє філософсько-історичне вчення І.Г. Гердер виклав у кількох працях: “Ще одна спроба філософії історії для виховання людства”(1773), “Ідеї до філософії історії людства” (1782—1791) та “Листи для заохочення гуманності ” (1793—1797). Романтик пропонує доволі натуралістичну концепцію виникнення та розвитку людства, що є продовженням природи, а та - космосу. Він висловлює діалектичну ідею щодо співвідношення діяльності людей та досягнутих ними результатів. Здійснює пошук законів суспільного розвитку, які є продовженням природних законів, еволюції. Заперечується Руссо в його намаганні відмовити в єдності природи та історії. Історія - природний продукт людських здібностей, що знаходиться в залежності від умов, місця й часу . Усі події в історії - унікальні та існують самі для себе. Закони історії - це ріст культури. Розвиток народу є єдиним ланцюгом, де одна ланка зв'язана з попередньою й наступною. Кожен народ використовує досвід попереднього і готує ґрунт наступним . Наприклад, Греція використала спадщину Єгипту і дала поштовх риму. Гердер звертається до Монтескє, критикує, проте не відкидає, географічний детермінізм. Він визначає два фактори суспільного розвитку:

1) зовнішній - клімат, як умова життя ( це загально географічна характеристика) - впливає на характер населення, його вдачу та звичаї.

2) внутрішній - головний, це організуючі сили, саме суспільство, без якого індивід - ніщо. “Людина народжується для суспільства” (54). Людина, як індивід, є частиною, що визначається суспільством, загальним цілим. Цей приклад, як стверджують дослідники, сильно вплинув на Гегеля (56)

Інтегруючий фактор суспільства, за Гердером , - культура, що є продуктом діяльності людей і одночасно її стимулом. У культурі релігія є основним компонентом, відсутність її свідчить про крайню дикість народу.

Історичний поступ суспільства в цілому трактується філософом таким, що є органічним продовженням закономірного розвитку природи, нічим від нього істотно не відрізняючись. На переконання Гердера, історичні закономірності подібно до законів природи теж постають природними за своєю сутністю.

Історичні зміни в життєдіяльності людей відбуваються, як вбачав вів, внаслідок дії і зовнішніх, і внутрішніх причин. Найзагальнішим зовнішнім чинником філософ вважав клімат у найширшому його значенні — як уся сукупність особливостей природного середовища людського існування. Саме ними й насамперед географічними чинниками зумовлюються, на його думку, відмінності, зокрема, південних і північних, країн у зовнішньому вигляді, психології, звичаях тощо.

Історичний розвиток має висхідний характер, який направляє його до максимуму, однак не прямо, але опосередковано через епохи, носіями яких були великі народи (Єгипет, Персія, Греція, Рим, європейські народи). Так як в окремі епохи досягався максимум, обумовлений географічними умовами та ступенем зрілості людства, то всі ці результати історії людства з'єднаються в недосяжне ще кінцевому результаті

Характерним для концепції історії Гердера є те, що суб'єктом історичного розвитку виступають невидатні історичні особистості. Прогрес людства він пов'язує найбільше з винаходами, відкриттями, новими знаннями. Винахідники постають, по Гердеру, як справжні герої людства. Одним з важливих факторів концепції історії є, на Гердеру, традиція, тобто збереження колишніх досягнень і їх активний розвиток. Розвиток історії, по Гердеру, ясно показує, що рід людський розвинувся на краще. Зменшилася кількість бесчеловеческіх, безглуздих дій. Поступово розум і справедливість затверджуються у відносинах між людьми.

Кант піддав критиці «Ідеї ...» Гердера. До міркувань Гердера він застосовує мірку своєї власної філософії історії. Найбільше кантівської критиці піддалося розуміння Гердером людини як продукту природи, якого природа наділила завдяки прямоходінню усіма зародками майбутнього розвитку. Миролюбність, статева любов, симпатія, навіть справедливість і правда повинні бути лише продовженням природної еволюції. У трактаті «Ідея загальної історії» Кант показує, що знаходження засобів прожитку людини, вбрання, забезпечення безпеки та захисту, «навіть здатність розуміння, швидкий розум і добра воля в цілому повинні бути його власною справою». Теза, що людська історія не є продовженням природної еволюції (у ній можна лише побачити певну закономірність, аналогічну закономірності природи), Кант взяв за основу свого нарису філософії історії, в якому приписує значення історичного чинника «необщественной громадськості» людини, тобто антагонізму , який тим не менше служить прогресу. Державний устрій, яке об'єднує людей всупереч їх антагоністичним тенденціям, і навіть майбутній «Союз народів», який об'єднає народи, мають, згідно з ним, свою основу в нужді, в прагненні уникнути загрози, а не в незатухаючий тенденції всього неживого і живого, природного і людського до вдосконалення, як вважає Гердер. Пізніше нариси філософії історії Шеллінга та «Філософія історії» Гегеля розвиватимуть тезу Канта про автономність людини і його історії щодо природи.

Юстус Мезер (1720 - 1794) - німецький юрист, історик, публіцист. У своїх творах Мезер є найбільш яскравим представником історико-реалістичного напряму державних наук того часу. Його повагу до існуючого ладу і його глибока оцінка минулого ставили його в опозицію до течій, що панували у XVIII ст. Мезер був противником централізації і нівелювання, освіченого деспотизму і його многовластной бюрократії. Він волів би, щоб кожен містечко мало свій відокремлений політичний устрій. Ядро німецької нації Мезер вбачав в селянстві, але відстоював і самостійність вільного бюргерства. Союз вільних землевласників, які обробляють власні свої землі, міцно дотримуються прадідівських звичаїв - такий його ідеал, якому, на його думку, найбільш відповідало стан німецької громади при Карлі Великому. В окремих випадках він не проти реформ, але пристрасть до стародавним звичаям і порядками було в ньому таке велике, що він брав під свій захист абсолютно віджилі установи (напр. цехи), він постійно побоювався, як би з-за особу взагалі не перестав існувати оснабрюкенец. За своїм політико-економічним поглядам Мезер був у багатьох відносинах прихильником меркантилістів і рішучим противником теорій Адама Сміта. Він повставав проти систематичного проведення принципу поділу праці, ратував за обмеження, які рекомендували меркантилістами в інтересах дрібної промисловості, але, з іншого боку, висловлювався за повну свободу хлібної торгівлі.

Твори: «Патріотичні фантазії» - збірка дрібних творів, пройнятих здоровим гумором, політичні міркування чергуються з нравоопісательний розповідями.

У своїй«Оснабрюкской історії» доведеної тільки до 1192 р., Мезер намагався перш за все зобразити побут народу, поклавши підставу того розуміння історії німецьких державних установ, яке робило свій вплив і в XIX ст. «Кожний час має свій стиль», - сказано там.

Готхольд Ефраїм Лессінг (1729 - 1781р) - німецький поет, драматург, теоретик мистецтва і літературний критик-просвітитель. Основоположник німецької класичної літератури.Сохраняя вірність принципам просвітницького раціоналізму, Лессінг поєднав їх з більш глибокими поглядами на природу, історію та мистецтво. Історія людства, на його думку, являє собою процес повільного розвитку людської свідомості, подолання неразумия та звільнення від усіляких догм, в першу чергу релігійних. Лессінг бачив призначення людини не в порожньому розумування, а в живій діяльності. Свобода слова і думки були необхідні йому для боротьби з існуючими феодальними порядками. Він швидко звільнився від ілюзій щодо «короля-філософа» Фрідріха II і назвав Пруссію «самої рабської країною Європи». Центральне місце в творчому доробку Лессінга займають роботи з естетики та художньої критики. Він дав чудовий аналіз можливостей побудови образу в словесному та образотворчому мистецтві. Виступаючи проти норм класицизму, філософ відстоював ідею демократизації героя, правдивість, природність акторів на сцені. Лессінг обгрунтував ідею дійсності в поезії на противагу описовості («Література не тільки заспокоює красою, але і розбурхує свідомість»). («Мінна фон Барнхельм, або солдатське щастя»«Емілія Галотті»«Міс Сара Сампсон»«Натан Мудрий»«Матеріали до Фауста»«Гамбургська драматургія»)

Іммануї́л Кант (1724 — 1804), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Головні твори "критичного періоду": "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму"(1788), "Критика здатності судження" (1790), присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).