Суспільно-політичні ідеї індепендентів: д.Мільтон, д.Стрігге, г.Айртон.

Найбільш розповсюдженими і впливовими в революції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О.Кромвеля — індепендентів (independent — незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужуваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монархія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мі-льтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін.

Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608— 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон — англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640—1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському унті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потоваришував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів обгрунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори — «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні справи», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». Народ — єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) — лише уповноважені, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухиляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) призвати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини — свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензура була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Мільтон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона дозволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управління державою. При ній усього більш забезпечуються права індивіда — його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там — розумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні.

Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відстоював і Олджернон Сідней (1622—1683), страчений за критику короля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив походження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода — правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скинути королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю народу-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадянських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не республіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом.

Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611—1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право власності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, — наполягав Айртон. — Власність є встановлення людської конституції. Оскільки власність установлена правом держави (і те й інше — результат договору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності — влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба демократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхання на існуючий розподіл власності.

Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, завоювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, завершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, критикували «шовкових індепендентів».