logo
ИСТОРИЯ!!!!!!!!!!

112. Основні напрями теоретичних досліджень в українській економічній літературі 20-х років хх ст.

Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в 1917—1920-х роках, слід відзначити, що вони були зумовлені як складними політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній думці на початку століття, — з одного боку, економічна теорія, що формувала­ся науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися в той час на Заході, з внесенням у них цілої низки принципово нових підходів на рідному грунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті — продовжували розвиватися в стійкому протистоянні.

Головною принциповою відмінністю підходів представників цих двох те­чій до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уяв­лення про основну рушійну силу й засади таких перетворень. Науковці, які належали до першої течії, передбачали здійснення їх демократично оновле­ною державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм власності в їх взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин та їх інститутів. Ортодоксальні мар­ксисти зводили ці перетворення до конструювання пролетарською держа­вою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та лікві­дації тих відносин й інститутів, що існували.

Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих україн­ських учених-економістів. Серед них були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко й багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, яка склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена пе­реважно державними, партійними та господарськими діячами.

Офіційна література всіляко пропагувала в Україні ленінські положення щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, бро­шурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкла-дки розглядалися не тільки як викликані поточними завданнями, а й як пов'язані з програмними на­становами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косин-ський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних нас­лідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. . Об­стоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус, В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вишу його продуктивність і товарність порівняно із селянським го­сподарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановський, призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській револю­ції загрожуватиме грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного, трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянст­ва. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в про­граммах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного господарства» [6, с. 176]. Негативно ставився він і до ідеї запровадження колек­тивного землеробства. Власне, життя багато в чому підтвердило такі висновки.