logo
ИСТОРИЯ!!!!!!!!!!

105. Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму наприкінці хх – на початку ххі ст.

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937 р.) та «Проблема соціальних витрат» (1960 р.) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституці­оналізму.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм влас­ності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. Та­кою є дослідна програма теорії прав власності (Р. Коуз, Р. Познер, С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існуван­ня трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають під час здійснення угод.

Учення про трансакційні витрати мас основоположне, фундамен­тальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформа­ційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — трансакційні витрати.

Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фі­зичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінсти-туціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені ін-ституційною структурою суспільства і виконують свою роль після еко­номічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмов­ляється від будь-яких спрощувальних передумов і наголошує, що еконо­мічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат; погано чи не­достатньо визначених прав власності та жорстких інституційних реально­стей, сповнених ризику і невизначеності.

Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опорту­ністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характери­зує людину більш реалістично, що знаходить своє вираження у двох найваж­ливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональ­ності та опортуністичній поведінці.

Нова інституціональна економіка, відображає спробу створити нову теорію інституцій, таку що не пов 'яза-на з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основни­ми теоріями: теорія ігор (Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш), те­орія неповної раціональності Г. Саймона, економіка угод (Л. Тевено, О. Фав-ро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни у «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі за­гальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не обов'язково збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або ж що рівновага може не існувати взагалі.